Середньовічний Хотин

«Поки вони чекають, співаються гімни і антифони; після кожного гімну чи антифону читається молитва.

Монастирські традиції Та легкість, з якою християнство надбало статус імператорської релігії, деяким віруючим здавалася неналежною і навіть викликала протест. Антоній був першим, хто заявив, що незмінною основою християнського життя є крайній аскетизм. Умертвіння плоті має відбуватись підчас молитви, посту і ізольованого життя, а саме в Єгипетській пустині. За прикладом Антонія пішло багато людей, які прагнули повністю посвятити себе Богу.

В часи Ігірії дві частини Євхаристії - Літургія Слова і Причастя - були розділені, проводились в різних приміщеннях (християни повертались в ту базиліку, де були на утрені), і допускались лише ті, хто прийняв хрещення. Ці дві частини служби і до сьогодні практикують багато конфесій, хоча заборона на присутність оглашенних в другій частині була знята протягом VI ст., в літургії проглядається церемоніальний характер.

Прості правила декламації дозволяли позначити звуком пунктуацію і побудову речення. Певні мелодичні форми відповідали комам, паузам, крапкам і знакам запитань, наслідуючи характерні для цих моментів зміни інтонації в усній мові. Написання з використанням ладів розширило виразні можливості співу, тому що тепер композитор міг застосовувати у фразах мелодичні обороти, вже відомі до нього. З часом певні фігурації стали невід'ємною характеристикою того чи іншого ладу, надаючи йому певне забарвлення.

Як відомо, український етнос, складовою частиною якого є українське населення Західнополісько-волинського регіону, виник на основі слов’янських племен. Історія їх етногенезу в цьому регіоні впродовж досліджуваного періоду була складною і в значно більшій мірі це стосується середньолатенсько-пізньоримського періодів. Згідно наукових даних дослідників, в римський період давні слов’яни на території України, куди відноситься й Західнополісько-волинський регіон, були розпорошені у складі різних етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Для цього регіону виключенням є пізньоримський період, коли його територію суцільним масивом займали вельбарські германські племена (можливо, що в пізньоримські часи тут проживала дуже незначна кількість праслов’ян). В середньолатенсько-пізньолатенський періоди праслов’янські племена на території України й, зокрема, в цьому регіоні, також були розпорошені у складі різних етнокультурних спільноти (стосовно пізньолатенського періоду маються на увазі праслов’яни східного та західного походження). В межах Західнополісько-волинського регіону розпорошення праслов’ян в ранньоримський період було виражено в меншій мірі, ніж в загальноукраїнському масштабі, оскільки тоді на цій території всі давні слов’яни перебували в одній зубрицькій етнокультурній спільноті, що мала різноетнічну структуру. В середньолатенсько-пізньолатенський періоди розпорошеність праслов’ян в цьому регіоні була виражена в більшій мірі, ніж в ранньоримські часи, оскільки на його території тоді було поширено декілька етнокультурних спільнот, що зумовлено зовнішніми міграціями племен. Всі ці факти та етнороз’єднавчий вплив зовнішніх іміграційних і внутрішніх міграцій в середньолатенсько-ранньоримський періоди: їх руйнівний вплив на етнокультурні спільноти, масові переселення племен з цього регіону на інші землі, перегрупування племен не сприяли потужним етнооб’єднавчим процесам в середовищі давніх слов’ян в Західнополісько-волинському регіоні в ці часи. В пізньоримський період етногенез східних слов’ян в цьому регіоні взагалі був ліквідований після переселення у повному (чи майже повному) складі з його території носіїв зубрицької культури.