Середньовічний Хотин

Готичне мистецтво. Термін «готика» виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на XIII-XIV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст. Тому в мистецтві готики поряд з чисто феодальними елементами посилюються риси культури бюргерства. Головними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри. Тому для готичного мистецтва характерні дві риси, що відрізняють його від романського - посилення раціоналізму та реалістичних тенденцій.

Собори будувались на замовлення міських комун. Вони символізували не тільки могутність церкви, а й силу та вольності міст. Ці монументальні споруди зводились протягом десятків і сотень років.

Для нас ці застереження Павла дуже важливі, бо сьогодні ми спостерігаємо спроби відновити в суспільній культурологічній думці не «готичне» світосприйняття, а гностичне – саме те, що є єрессю за визначенням Павла (і інших апостолів, Івана, перш за все). Гностичними є спроби відійти від фундаментальних істин християнства, замінивши їх псевдодуховними побудовами в маніхейському стилі чи в стилі Юліана Відступника, чи в манері пізніших єресей катарів чи розенкрейцерів, чи халдейських, чи єгипетських жреців, чи старокєльтських, друїдських чаклунів, чи кабалістичних намагань обчислити Бога своїм розумом, чи атеїстичне намагання здивувати Творця (ніхто так не вірить в існування Господа Бога, як атеїсти, які постійно роблять все з оглядкою саме на Нього) і зробити щось величніше, чого б Він від нас не чекав – як от збудувати комунізм, скажімо. Та багато є різновидів єресі, що й казати.

Слід уточнити критерії віднесення виникнення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення до середнього масштабу (постання східної гілки праслов’ян у складі зарубинецької етнокультурної спільноти відноситься до великого масштабу і це положення було обгрунтоване в моїй вищезгаданій статті): прийшлі неслов’янські іноетнічні племена, які були одними із складових частин створення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і були етнічною основою вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, а також місцеве балтське населення в цьому регіоні не переросли після виникнення цих етнокультурних спільнот і перебуваючи надалі у їх складі у племінні утворення більш вищого етногенетичного рівня, на відміну від праслов’ян, що сформувались у східну праслов’янську гілку. Це ж стосується й зубрицьких праслов’ян, які у складі зубрицької етнокультурної спільноти не піднялись на більш вищий щабель етногенетичного розвитку і були проміжною ланкою між зарубинецькими східними праслов’янами і склавінами. За даними дослідників, прийшлі етнокультурні спільноти, що були одними з етнічних основ формування зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот і були основним населенням вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення в Західнополісько-волинському регіоні, були частинами етнокультурних спільнот за межами України – в Польщі (поморсько-підкльошевої, пшеворської, вельбарської), на землях якої був поширений їх основний ареал. Східні праслов’яни у складі зарубинецької етнокультурної спільноти не становили таку монолітну і переважну більшість населення, якою були в цьому регіоні слов’яни в Ранньому Середньовіччі. Праслов’яни були однією із складових частин різноетнічної структури зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Що стосується зубрицької етнокультурної спільноти, то крім неї праслов’яни проживали у складі й пізньозарубинецької, що свідчить про їх розпорошення в цей період. Те черняхівське населення, яке перебувало у складі вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, теж не піднялось на більш вищий щабель етногенетичного розвитку.

В часи Ігірії дві частини Євхаристії - Літургія Слова і Причастя - були розділені, проводились в різних приміщеннях (християни повертались в ту базиліку, де були на утрені), і допускались лише ті, хто прийняв хрещення. Ці дві частини служби і до сьогодні практикують багато конфесій, хоча заборона на присутність оглашенних в другій частині була знята протягом VI ст., в літургії проглядається церемоніальний характер.