Середньовічний Хотин

Перестрибувати при цьому не можна, адже кожен етап розвитку забезпечує суспільству необхідні для подальшого руху інституції та практики, а людям — цінності та парадигми мислення. Отже, наш рух має бути швидким, аби не обпектися.

Отже, в-четвертих, переглянемо поняття про єресь та про ортодоксію. Єрессю, згідно з віровченням апостола Павла в листі до Колосян (2:16-3:4), будемо вважати все, що намагається доводити свою причетність до вічної (тобто Божественної) правди через плоть, через сьогоденні мінливі елементи, які присуджені до зникнення, які тільки мають вигляд мудрості, а насправді є самовільним служінням, зарозумілістю людини, яка величається тілесним своїм розумом і не зважає на керівництво з боку Творця:

Таким же подібним чином існує і «ідеальне» Середньовіччя, яке подарувало світу чимало цінних кодів, окрім переслідування, фанатизму та різанини «невірних». Саме в ту епоху людина відчувала присутність Бога в своєму повсякденному бутті як обов’язкову умову його –буття – сталості. Саме тоді всі свої відкриття людина співвідносила з Біблією, та мріяла про неосяжне – про здобуття такої благодаті, яка нарешті зробить диявольську силу над нами абсолютно неефективною. Тоді знали і Бога і диявола, але основною емоцією реального Середньовіччя був страх, тоді як в нашу «построзумну» добу ми начебто не боїмося ані Бога, ані чорта. Правда, страх існує щодо непередбачуваності природного нашого середовища, яке начебто намагається помститися людству, та щодо прибульців та полтергейсту, але цей різновид страхів також не є чимось новим. Це той самий страх смерті, покарання та відпадіння від «Божого порядку» в світ бісівський, який мучив і середньовічну людину, страх хаосу, страх, що Бога нема, і ми насправді «самі вдома».

Для нас ці застереження Павла дуже важливі, бо сьогодні ми спостерігаємо спроби відновити в суспільній культурологічній думці не «готичне» світосприйняття, а гностичне – саме те, що є єрессю за визначенням Павла (і інших апостолів, Івана, перш за все). Гностичними є спроби відійти від фундаментальних істин християнства, замінивши їх псевдодуховними побудовами в маніхейському стилі чи в стилі Юліана Відступника, чи в манері пізніших єресей катарів чи розенкрейцерів, чи халдейських, чи єгипетських жреців, чи старокєльтських, друїдських чаклунів, чи кабалістичних намагань обчислити Бога своїм розумом, чи атеїстичне намагання здивувати Творця (ніхто так не вірить в існування Господа Бога, як атеїсти, які постійно роблять все з оглядкою саме на Нього) і зробити щось величніше, чого б Він від нас не чекав – як от збудувати комунізм, скажімо. Та багато є різновидів єресі, що й казати.

Антифон Антифон був відмінною рисою середньовічної псалмодії. В деяких псалмах є короткий приспів, який звучить після кожного вірша. Прикладом цього є псалми «Алилуя», що були розділені окликами «Алилуя». Тисячі таких прикладів складались в середньовічні часи і розміщувались між віршами псалма для того, щоб дати духовний коментар чи підкреслити тему богослужіння. Слова могли були взяті як із самого псалма, так і з іншого місця Писання. Як би то не було, якщо цей приспів чергувався з віршами псалма, то він і називався антифоном (з грецької «той, що звучить пізніше»).