Середньовічний Хотин
Отже, перша місія України для світу — набути й осмислити досвід пізньої модернізації з одночасним входженням на поріг Нового Світу. Цей досвід стане в пригоді багатьом націям, що прямують до Модерну, але не досягли його. Успішна пізня модернізація — один з найбільших викликів сучасності, що стоїть перед мільярдами людей в усьому світі.
Підкльошева культура ідентифікується як давньослов’янська шляхом встановлення ретроспективних зв’язків між нею і наступними археологічними культурами: пшеворською, а потім культурами історичних слов’ян: празько-корчацькою, пеньківською, північно-західними слов’янськими старожитностями VI – VII ст. [12]. Не можна погодитись із тими ланками, які стосуються празько-корчацької і пеньківської культур. Празько-корчацька культура виникла в Україні, а в Польщу вона потрапила після переселення туди її носіїв в часи великого розселення слов’ян. Пеньківська культура взагалі не існувала на території Польщі. З наукових даних В. Барана випливає, що на основі слов’ян пшеворської культури сформувалась дзедзіцька слов’янська культура [2]. Отже, можна вважати вірною таку схему ретроспективних зв’язків: підкльошева, пшеворська, дзедзіцька культури, північно-західні слов'янські старожитності VI— VII ст. У їх складі перебували слов’яни (у перших двох праслов’яни, а в наступних – середньовічні слов’яни).
Міф про короля Артура
Король Артур — фігура абсолютно незвичайна. Для будь-якого англійця його існування не піддається ніякому критичному осмисленню. Сумніватись в тому, що король Артур існував — це все одно що сумніватись, наприклад, в існуванні князя Володимира Красне Сонечко або будь-якого іншого князя, який згадується у літописах.
Держави цієї доби — це імперії та їхні колонії і напівколонії, а також напівнезалежні регіони зі складною ієрархією відносин, де перемішані люди різних етнічних ідентичностей.
Як відомо, в другій половині I ст. н.е. зарубинецька етнокультурна спільнота розпалась. Внаслідок розпаду єдності східнопраслов’янських племен виникли дві зони етногенезу східних слов’ян, однією з яких була зубрицька етнокультурна спільнота, а іншою – пізньозарубинецька. Перша з них охоплювала Західнополісько-волинський регіон та інші, більш південні українські землі.