Середньовічний Хотин

Гімни такого типу першими почали використовувати східні християни. Гімни стали важливою складовою візантійської літургії. Їх використання в західній церкві було запроваджено Амвросієм (єпископом Мілану з 374р.). Він сам складав багато гімнів, але ми знаємо лише чотири, які точно належать йому: «Aeterne rerum conditor», « Deus Creator omnium», «Iam surgit hora tertia», «Veni redemptor gentium».

Це стосується і суспільства, якщо тільки ми не підтримуємо тієї думки, що суспільство є хаотичним нагромадженням людських прагнень та волевиявлень, які не мають ніякого розвитку, а існують в хаосі всесвіту, який теж не має ані сенсу, ані розвитку. Така думка, певно, має право на існування, але вона нецікава, що найменше. Тому її зазвичай ніхто не пропонує, навіть переконані позитивісти усіх мастей. Всі визнають, що певний протокол існує навіть для історії, і всі його шукають – від Гомера до Маркса, і далі аж до сучасних шукачів, які, удаючи з себе дуже сміливих людей, говорять про кінець історії, але не про кінець протоколу, бо кінець протоколу це судний день, про нього нема чого казати ні тепер, ні тоді, коли він наступить.

Державний устрій Візантії Візантійська імперія була єдиною древньою державою в Європі та Передній Азії, апарат влади якої вцілів в епоху великого переселення народів. Візантія була безпосередньою наступницею Пізньої Римської імперії, але її класова структура докорінно змінилась в VII—XI сторіччях: з рабовласницької держави Візантія поступово перетворилась на феодальну. Однак такі пізньоримські інститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правова доктрина непорушності імператорської єдинодержавності, збереглись в ній без принципових змін, і це багато в чому зумовило своєрідність шляхів її історичного розвитку.

Схоже, український законодавець, подібно до недбалого школяра-прогульника, збирається на власному прикладі, чи, точніше буде сказати, — на прикладі свого народу, показати, що збирається пройти за відносно короткий відрізок часу всю історію становлення й розвитку оподаткування майна, починаючи з середніх віків.

Отже, останні зміни податку на нерухомість стосуються виключно окремих елементів податку та його техніки, але абсолютно не реформують податку в цілому, ще більше цементуючи його зміст на рівні середньовічних аналогів. При такому підході навряд чи варто розраховувати, з одного боку, на справедливість оподаткування, а з іншого — на одержання місцевими бюджетами достатнього обсягу коштів від цього обов'язкового платежу. Єдина добра новина для платників податків полягає в тому, що сьогодні податок, з огляду на гуманні ставки, встановлені законом, і високий неоподатковуваний мінімум, навряд чи поки що надто їх обтяжуватиме. Однак словосполучення "поки що" в цьому контексті є ключовим. Адже невідомо, яких непередбачуваних форм може набути середньовічний податок, недбало посаджений у сучасний, перенасичений стимулюючими добривами, ґрунт української фіскальної системи.