Середньовічний Хотин

Ці служби об'єднані між собою завдяки підбору біблійних псалмів, таким чином, що за тиждень проспівувався весь цикл з 150 псалмів. Малі часи (прима, терція, секста, нона) прості і строгі, тривають біля двадцяти хвилин кожний. Всі вони побудовані однаково і починаються з привітання, яке можливо, співалось подібно до: Священик: dominus vobiskum ( нехай буде з вами Господь) Збір: et cum spiritu tuo ( і з духом твоїм).

У Мукачівській єпархії школа здавна існувала на Чернечій горі. 1627 р. Г. Бетлен надав єпископові І. Григоровичу право відкривати духовні школи з широкою програмою. Біля шкіл зосереджувалася церковна освіченість Священики по селах мали свої бібліотеки. Найбільша бібліотека була при Мукачівському монастирі. Слов’янські книги привозилися зі Львова, Києва, Почаєва, Москви, Чернігова, Супрасля, Острога, Рохманова, Унева. Крім того, слов’янські друкарні були у Будині, Трнаві, Відні, Бухаресті, звідки теж привозили книжки на Закарпаття. Ще раніше книжки привозилися з Брашова, Кракова, Венеції, Себеша. У Мукачівській єпархії сформувався реальний книготорговий ринок.

Як відомо, український етнос, складовою частиною якого є українське населення Західнополісько-волинського регіону, виник на основі слов’янських племен. Історія їх етногенезу в цьому регіоні впродовж досліджуваного періоду була складною і в значно більшій мірі це стосується середньолатенсько-пізньоримського періодів. Згідно наукових даних дослідників, в римський період давні слов’яни на території України, куди відноситься й Західнополісько-волинський регіон, були розпорошені у складі різних етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Для цього регіону виключенням є пізньоримський період, коли його територію суцільним масивом займали вельбарські германські племена (можливо, що в пізньоримські часи тут проживала дуже незначна кількість праслов’ян). В середньолатенсько-пізньолатенський періоди праслов’янські племена на території України й, зокрема, в цьому регіоні, також були розпорошені у складі різних етнокультурних спільноти (стосовно пізньолатенського періоду маються на увазі праслов’яни східного та західного походження). В межах Західнополісько-волинського регіону розпорошення праслов’ян в ранньоримський період було виражено в меншій мірі, ніж в загальноукраїнському масштабі, оскільки тоді на цій території всі давні слов’яни перебували в одній зубрицькій етнокультурній спільноті, що мала різноетнічну структуру. В середньолатенсько-пізньолатенський періоди розпорошеність праслов’ян в цьому регіоні була виражена в більшій мірі, ніж в ранньоримські часи, оскільки на його території тоді було поширено декілька етнокультурних спільнот, що зумовлено зовнішніми міграціями племен. Всі ці факти та етнороз’єднавчий вплив зовнішніх іміграційних і внутрішніх міграцій в середньолатенсько-ранньоримський періоди: їх руйнівний вплив на етнокультурні спільноти, масові переселення племен з цього регіону на інші землі, перегрупування племен не сприяли потужним етнооб’єднавчим процесам в середовищі давніх слов’ян в Західнополісько-волинському регіоні в ці часи. В пізньоримський період етногенез східних слов’ян в цьому регіоні взагалі був ліквідований після переселення у повному (чи майже повному) складі з його території носіїв зубрицької культури.

Усвідомлення цього факту рятує світи від хаосу, не лише комп’ютерні, а будь які. Бо будь що відбувається за протоколом. Горіх росте за вікном за певним протоколом, що його Господь Бог прописав для горіху, кицька народжує кошенят, а не крокодильчиків, бо є прописаний протокол, тобто програма розвитку і існування для кошеняти, як і для всього живого, або такого, що рухом та розвитком у часі та просторі імітує життя. Літак летить, чи зникає з радарів та зазнає катастрофи – знов таки за протоколом, або через порушення протоколу, що його конструктори прописали. Немає протоколу – немає життя, немає розвитку ситуації. І навпаки, є життя, шукай протокол, а за протоколом – конструктора, або Конструктора. Це найголовніший доказ Божого буття.

П'яте століття ще більше посилило владу церковної єрархії. Папа Лев Великий показав блискучі можливості дипломата, забезпечивши відступ Аттіли Гунна через Європу в 452р. і пізніше вмовив завойовників остготів не розорювати Рим. Виходило так, що в силу того, як римська імператорська влада сходила нанівець, до керівників ніби автоматично переходили функції ведення зовнішньої політики.