Середньовічний Хотин

Середньовічний університет Університети виникають в Середньовіччі. Помилково стверджувати, що університет як форма навчального закладу існував раніше. Були чудові конфуціанські училища «школи напівкруглого басейну» ще в часи імперії Тан, з IX століття діяла вища школа Пандідактеріон в Константинополі, а школа Аль-Карауїн в Марокко діє з IX століття до наших днів, але все це по природі своїй не університети. Це абсолютно не применшує їх честі і слави, але університет — це дещо дуже конкретне.

По-друге, це принцип іронії. Наша постмодерна готика не є готикою старокатолицькою, «наша» готика з іронією відноситься до того світорозуміння, яке відтворювало реальність себе у категоріях логічних, схоластичних, яке потребувало диспуту як форми утворення правдивих уявлень про світ. Психічна готика не формулює свої тези в диспутах, вона визнає одкровення через подібність досвіду до новозаповітних зразків. І приймає за правду тільки те, що пройшло через досвід, своє проживання життєвого досвіду Христа, як Він і казав «Ви питимите Мою чашу, і будете хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся. А сидіти праворуч Мне та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Мого Отця те вготовано» (Мат. 20:23). Але і до себе ми маємо ставитися з певною долею іронії. Це здобуток зрілості. Як казав апостол Павло: «а для мене то найменше, щоб судили мене ви, чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдовуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога» (1Кор. 4:3-5)

П'яте століття ще більше посилило владу церковної єрархії. Папа Лев Великий показав блискучі можливості дипломата, забезпечивши відступ Аттіли Гунна через Європу в 452р. і пізніше вмовив завойовників остготів не розорювати Рим. Виходило так, що в силу того, як римська імператорська влада сходила нанівець, до керівників ніби автоматично переходили функції ведення зовнішньої політики.

Цей коментар дає зрозуміти, що в V ст. вже склалося традиційне щоденне коло богослужінь. Ігірія підкреслює важливу роль, яку грала тут музика, майже безперервний спів псалмів. В тих, що зібрались є можливість приймати участь у виконанні музики, коли підчас псалма вони відповідають. Тут можна допустити співпадіння з однією з традицій юдаїзму - перекличкою кантора, що співав один стих, а всі відповідали йому другий. Згадані тут гімни, можливо, були певним типом музики, які відрізнялись де в чому від псалмів, як гімни Амросія з Мілану. Щодо антифону, то це коротке речення, що входить в склад пісні. Це значення для середньовічної псалмодії потім значно зросло.

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.