Середньовічний Хотин

Існує декілька гіпотез походження поморської етнокультурної спільноти. Різноманітні наукові дані дослідників свідчать про те, що найбільш прийнятною слід вважати ту гіпотезу і її притримається В. Сєдов [13], згідно якої у формуванні поморської культури взяли участь балтські племена, носії лужицької культури, зокрема її східнопоморська група, та германське скандинавське населення.

По-перше, це беззаперечне визнання верховенства Творця і визнання того, що сенс нашого буття полягає в прославленні Його. Але відмінність розуміння Господа Бога в термінах постмодерної готики полягає в тому, що Бог визнається Творцем в першу чергу людської психіки, а вже потім всесвіту. І наш зв'язок з Творцем розглядається перш за все через психічні явища. І все віровчення переглядається з боку психічної реальності. Отже і діалог з іншими монотеїстичними релігіями має будуватися саме на нашому розумінні психічних реальностей, які для всіх людей є однаковими. І пошук нами доказів буття Божого має відновитися і початися з переосмислення біблійних текстів саме в зв’язку з нашим новим розумінням психічних процесів, на відміну від того, як в 12-14 століттях вчені витрачали стільки сил на логічне, в стилі Аристотеля, доведення своїх переконань в диспутах над іншими філософами.

Слід уточнити критерії віднесення виникнення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення до середнього масштабу (постання східної гілки праслов’ян у складі зарубинецької етнокультурної спільноти відноситься до великого масштабу і це положення було обгрунтоване в моїй вищезгаданій статті): прийшлі неслов’янські іноетнічні племена, які були одними із складових частин створення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і були етнічною основою вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, а також місцеве балтське населення в цьому регіоні не переросли після виникнення цих етнокультурних спільнот і перебуваючи надалі у їх складі у племінні утворення більш вищого етногенетичного рівня, на відміну від праслов’ян, що сформувались у східну праслов’янську гілку. Це ж стосується й зубрицьких праслов’ян, які у складі зубрицької етнокультурної спільноти не піднялись на більш вищий щабель етногенетичного розвитку і були проміжною ланкою між зарубинецькими східними праслов’янами і склавінами. За даними дослідників, прийшлі етнокультурні спільноти, що були одними з етнічних основ формування зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот і були основним населенням вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення в Західнополісько-волинському регіоні, були частинами етнокультурних спільнот за межами України – в Польщі (поморсько-підкльошевої, пшеворської, вельбарської), на землях якої був поширений їх основний ареал. Східні праслов’яни у складі зарубинецької етнокультурної спільноти не становили таку монолітну і переважну більшість населення, якою були в цьому регіоні слов’яни в Ранньому Середньовіччі. Праслов’яни були однією із складових частин різноетнічної структури зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Що стосується зубрицької етнокультурної спільноти, то крім неї праслов’яни проживали у складі й пізньозарубинецької, що свідчить про їх розпорошення в цей період. Те черняхівське населення, яке перебувало у складі вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, теж не піднялось на більш вищий щабель етногенетичного розвитку.

Відродження тамплієрської тематики в масовій літературі (і на подив, не тільки в масовій) як раз свідчить про намагання протиставити середньовічному абсолютному сприйняттю Бога всілякі нео-язичницькі ментальні конструкти під виглядом відродження «духовної культури». Це стосується і цікавості до так званого «жіночого міфу», і до спроб «вивести» Христа із гностичних вірувань, намагань довести, начебто Його «сторі» (story) була вторинною по відношенню до гностичних уявлень про всесвіт і про деміургічну постать у всесвіті. Всі ці інтелігентські забавки приведуть до накручування зайвих кіл і до втрати часу і енергії пізнання, а не до просування до істини, не до з’ясування нашого первопротоколу буття. Хоча ця теза потребує доказів. Це було б вправою номер два.

Є відчуття, що він –досвід - існує, отже пропоную почати з розмови про відмінність світогляду, що визначає себе як середньовічний, від такого, яке знаходить в собі співзвучність з іншими кодами - язичницькіми, або, так званими, ренесансними, або просвітницькими, або постмодерновими. Хай би визначилася людина, звідки вона і куди прямує, де її вожді, де її ціль, хто їй на заваді, і чому. Це був би початок дискурсу, а це вже цікаво.