Середньовічний Хотин

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.

Вибір віри на Русі Русь — слово, яке (як зараз люблять жартувати, слово неруське) спершу відносилось до дружини гребців скандинавського походження. Це слово означало дружину гребців, тому що дружинники не могли ходити, добираючись до Східної Європи зі Скандинавії на своїх морських судах. Тут на річках не поплавати на цих страшних дракарах, на яких плавали вікінги, тому на Заході вони себе називали вікінгами, а на Сході — руссю, про що і пишуть численні східні та візантійські джерела.

Отже, хай нiхто не осуджує вас за їжу або питво, чи за яке свято, або за новий мiсяць, або за суботу: це – тiнь майбутнього, а тiло у Христi. Hехай нiхто не зваблює вас самовiльною смиренномудрiстю та служiнням ангелiв, втручаючись у те, чого не бачив, безрозсудно величаючись тiлесним своїм розумом i не тримаючись голови, вiд якої все тiло, з’єднуване i змiцнюване суглобами та зв’язками, росте зростом Божим. Отже, якщо ви з Христом померли для стихiй свiту, то для чого ви, як тi, що живуть у свiтi, дотримуєтесь постанов: не доторкайся, не споживай, не займай все нищи вживанням – за заповiдями та вченням людським. Воно має тiльки вигляд мудрости в самовiльному служiннi, смиренномудростi та виснаженнi тiла, але не має будь-якого значення‚ крім хіба насичення плотi.

Це стосується і суспільства, якщо тільки ми не підтримуємо тієї думки, що суспільство є хаотичним нагромадженням людських прагнень та волевиявлень, які не мають ніякого розвитку, а існують в хаосі всесвіту, який теж не має ані сенсу, ані розвитку. Така думка, певно, має право на існування, але вона нецікава, що найменше. Тому її зазвичай ніхто не пропонує, навіть переконані позитивісти усіх мастей. Всі визнають, що певний протокол існує навіть для історії, і всі його шукають – від Гомера до Маркса, і далі аж до сучасних шукачів, які, удаючи з себе дуже сміливих людей, говорять про кінець історії, але не про кінець протоколу, бо кінець протоколу це судний день, про нього нема чого казати ні тепер, ні тоді, коли він наступить.

Іншого пояснення такому знущанню з досить простого податку ми просто не бачимо. Адже якби законодавець заглибився в історію питання, він легко виявив би, що запропонована ним модель оподаткування нерухомості є другою історичною формою побудинкового оподаткування, яка прийшла на зміну вогнищним, подимним, попічним зборам, що стягувалися з власників житлових будинків у ті далекі часи, коли будівлі були приблизно одноманітними. Зі зростанням нерівності жител платежі трансформувалися в податок, аналогічний сучасному українському — будинки оподатковувалися за кількістю вікон і дверей (у нашому випадку — за кількістю метрів). До речі, в окремих країнах, наприклад у Франції, такий податок мав безпосередній вплив навіть на архітектуру. Так ось, на зміну характерній для XVI—XVII ст. у Європі й для XXI ст. в Україні практиці вже у XVIII ст. прийшла нова концепція оподаткування нерухомості. Класик фінансової науки І.Янжул іще 1893 р. писав, що "об'єктом побудинкового податку повинен слугувати чистий дохід з будинку".